Українська Народна Республіка постала у час національного пробудження українського народу. Визвольний рух українців у 1917 – 1921 роки формував державотворчі процеси, кардинально змінював цінності людей, які бажали мати вільну країну зі своєю справжньою величною історією, власною мовою, багатою культурою, давніми традиціями.

У вирії військових та геополітичних подій не витримала Українська Народна Республіка, здолали її вороги, а ті хто не скорився окупаційним режимам опинилися поза межами Рідного краю.

Державні інституції Української Народної Республіки почали діяти в екзилі. Серед різних сфер діяльності Уряд Української Народної Республіки значну увагу приділяв олімпійському руху.

Відомо, що вже у 1919 році Уряд Української Народної Республіки звернувся до Міжнародного олімпійського комітету у питанні визнання Національного олімпійського комітету України з тим, щоб українські спортсмени мали змогу брати участь у Іграх VIІ Олімпіади 1920 року в Антверпені (Бельгія).

Нажаль документального підтвердження цього факту не збереглось або ж поки що цих документів не знайшли. Сучасники науковці, спеціалісти та й взагалі небайдужі до історії олімпійського руху України воліють піддавати сумніву цей факт. Бо без доказів це має вигляд фейку. Я тривалий час досліджую цю тему й сам в архівах які вивчав не знайшов бодай натяку на підтвердження існування НОК України у 1919 році й подання клопотання про участь український атлетів в Олімпійських іграх.

Однак мені пощастило і я натрапив на цінну інформацію про книгу з історії олімпійського руху Михайла Федоровича Бунчука, яка мала вийти друком у 1968 році на передодні Олімпійських ігор 1968 року у Мехіко (Мексика). Але, за повідомленням української інформаційної служби «Смолоскип» згідно вісточки яка дісталася з України крізь «залізні грати», не судилося побачити світ цій надзвичайно цікавій книзі. Якраз у ній автор розкриває таємницю взаємовідносин Уряду Української Народної Республіки та Міжнародного олімпійського комітету. Пану Бунчуку вдалося віднайти підтвердження цієї інформації у старезних архівних фондах. Нажаль втрата рукопису унеможливила дізнатися в якому саме архіві, в яких саме фондах була ця інформація.

Я не випадково кажу була, бо ці фонди напевно зникли разом з книгою. Комусь дуже не хотілося, щоб українська спортивна громадськість знала правду!

На підтвердження актуальності цього питання наведу думкупершого віце-президента Національного олімпійського комітету України Володимира Васильовича Кулика, який стверджує таке: «…в ті найважчі роки боротьби за національну незалежність НОК Української Народної Республіки, дійсно, було проголошено. Але в Міжнародному олімпійському комітеті це подання так і не встигли розглянути. Через кілька місяців наша молода незалежна держава УНР, не втримавши навали, припинила існування. Мені здається, що ця тема дуже цікава для дослідників».

Декілька звернень до Олімпійського музею Міжнародного олімпійського комітету з приводу цього питання не прояснило чітко ситуацію. Є над чим далі працювати!

Йшли роки але Уряд Української Народної Республіки не полишав питання олімпійського руху. Ось наприклад напередодні Олімпійських ігор 1976 року у Монреалі (Канада) був створений Український олімпійський комітет, до складу якого увійшов довголітній член Української Національної Ради Євген Оборонів. Він відповідав за пресу та інформацію, з чим справлявся на відмінно. Зокрема у 1985 році вийшла його книга «Поолімпійські міркування з перспективи».

Чітку позицію бойкоту обстоював Уряд у часі проведення Олімпійських ігор 1980 року в СРСР. З огляду на військове вторгнення Радянського Союзу до Афганістану численна світова спільнота засудила ці дії. До акції протесту долучився й Уряд Української Народної Республіки, який окрім меморандумів у цій справі до урядів країн олімпійської родини, видав окрему роз’яснювальну брошуру та сприяв Вільній Олімпіаді в Етобіко (Канада). Зокрема письмове привітання з нагоди проведення Вільної Олімпіади надійшло від Президента УНР Миколи Лівицького, а серед гостей під час «Олімпійського банкету» був голова представництва Державного Центру УНР в екзилі М. Липовецький.

9 лютого 1980 року керівник закордонних справ Уряду Української Народної Республіки в екзилі надіслав офіційне звернення меморандум до урядів держав вільного світу у справі бойкоту Ігор ХХІІ Олімпіади у Москві. У меморандумі наголошувалось на недопущенні України до Олімпійських ігор у попередніх роках і на політичну, а не спортивну їх сутність.

Голова Уряду Ярослав Рудницький у меморандумі висловив пересторогу перед можливим фіктивним виведенням радянських військ із Афганістану й запропонував вимагати від уряду СРСР справжнього усунення окупаційних військ не тільки з Афганістану, а й Угорщини, Чехословаччини, Польщі, а головне з України, як передумову участі в Олімпійських іграх. В протилежному випадку треба організувати Олімпійські ігри вільного світу в іншій країні, наприклад в Канаді. Коли б дійшло до організації таких Олімпійських ігор, то Уряд Української Народної Республіки разом з Українським олімпійським комітетом сприяв їх проведенню.

Наступні Ігри Олімпіад відбувалися у Лос-Анджелесі (США) у 1984 році. Й цього разу Уряд Української Народної Республіки був дуже продуктивний в міжнародному олімпійському русі. Перебуваючи в Каліфорнії Голова Уряду Української Народної Республіки Ярослав Рудницький детально ознайомився з особливостями Ігор ХХІІІ Олімпіади й зокрема участь у них спортсменів з СРСР.

Всупереч домінуючої думки серед американців, що радянські спортсмени «рашинс» презентуватимуть СРСР, як цілісність, моноліт, Голова Уряду Української Народної Республіки склав меморандум на адресу президента Міжнародного олімпійського комітету Хуана АнтоніоСамаранча та голови організаційного комітету Олімпійських ігор в Лос-Анджелесі Пітера Юберрота.

Ярослав Рудницький у меморандумі вказував на основну аномалію цьогорічної Олімпіади – плановані виступи радянських спортсменів без їхньої національної ідентифікації, як то українців, білорусів, литовців, латвійців, естонців та інших.

Він наголошував, що замість спорту уряд СРСР проводить політику зросійщення на цій міжнародній арені, забороняючі олімпійцям виступати під власними національними прапорами.

У зв’язку з цим Ярослав Рудницький пропонував не допустити СРСР до участі в Олімпійських іграх 1984 року, бо ж режим цієї країни не визнає ідентифікації й групування спортсменів згідно з їхньою національною приналежністю. І тільки таким чином влада СРСР зрозуміє, що міжнародна спортивна спільнота протестує проти терору, геноциду та нехтуванням національних та людських прав Москвою в ділянці спорту.

Після завершення Олімпійських ігор Уряд Української Народної Республіки звернувся до президента Міжнародного олімпійського комітету Хуана АнтоніоСамаранча з меморандумом, в якому висловив своє вдоволення щодо неприсутності радянських й поплентацьких спортсменів у цій Олімпіаді. Тим самим відпала нагода неоколоніальній імперії – СРСР виступити перед вільним світом як монолітній державі-нації із запереченням суверенності України, Білорусі, балтійських та інших поневолених Московією народів.

Далі у меморандумі зазначалось, що й сам Міжнародний олімпійський комітет несе вину в цьому, толеруючи та визнаючи лише тільки Олімпійський комітет СРСР. Отже Уряд Української Народної Республіки рекомендує внести відповідні зміни й уточнення до Олімпійської хартії напередодні Ігор ХХIVОлімпіади 1988 року, яка відбудеться у Сеулі (Південна Корея).